#IсторiяНаВирiст. Випуск 2.

Найкраще це зробити в понеділок, вівторок, на худий кінець — в суботу, але тільки не в п’ятницю… Добре б це зробити до гори обличчям і, бажано, без зайвої рослинності на голові. Що зробити? Народитися в Україні років сто тому. У цьому випуску ми заглянемо в «хату край села» і підглянемо, як і чим жило дитинство гуцулів, слобожан, полтавчан і ще десятків етнічних груп України і Східної Європи з часів середньовіччя до середини ХХ століття. А заодно помилуємося рідкісними репродукціями акварелей з дитячими типажами того часу славетної Львівської художниці й етнографіні Наталії Кульчицької.

Головне, щоб костюмчик сидів

Не родись красивою, а родись, так як треба. Українське дитинство починалося з правильного і вдумливого підбору Долі. Тут працювало правило номер один — «по одягу зустрічають». У момент народження, коли Всевишній з ангелами зумовлюють твою долю на небі, головне, щоб твоєї Долі підібрали костюмчик найпристойніший:
«Як народився чоловік на світ, то зараз до Бога являються ангели і питаються його, яку Долю давати рожденному. Бог тоді й велить їм дати Долю чи Недолю. Кожному чоловікові дається по одній Долі. Доля чи Недоля похожі на тих людей, яким вони дані. Доля відрізняється від Недолі тим, що наряжена в гарне плаття, а Недоля носе старе і порване плаття та ще й обривком підперезана, веретенами пообтикана, а мотовилом підпирається, як іде».

Потім, як і будь-яку одежку, Долю треба гарненько підігнати за розміром. Хто, як не мама зможе це зробити краще за всіх.
«Як народиться дитина, мати опереже її хрестом тричі і каже: «Даю тобі Щастя-Долю!»..

Але вам не допоможе навіть найстильніший прикид, отриманий від небесної канцелярії, якщо мати буде не в дусі.
Якщо мати народить дитину в якийсь журбі чи горі, вона може сказати:
«Народилось ти, небого, на мою голову. Гірка твоя Доля, нещасна дитина! Я микаюсь, ото й тобі буде. Мабуть, не побачиш ти Щастя-Долі, як я не бачу!».
Такий не зовсім вдалий момент для вручення ДОЛІ відображений в народній пісні:

«Ой у лузі та ще й при дорозі,
Червона калина.
Породила молода дівчина,
Хорошого сина.
Вона ж його породила
В зеленій діброві
Та й не дала тому козакові
Ні щастя, ні долі».

Але був ще третій модельєр в цьому ательє по індпошиву Долі — бабка-повитуха.
Її в будь-який час дня і ночі, немов Невідкладну Езотеричну Допомогу, викликали до породіллі, щоб майже напевно визначити майбутнє нового українця.
«Як вночі дитина родиться, то засвічували каганець і батько біг по бабку-повитуху. Бабка як прибігала, то в хату зразу не заходила, а дивилася у вікно. І у хаті їй показувалася Доля цієї дитини. Бабка бачила геть усе, яка доля цієї дитини — чи дитина помре своєю смертю, чи ні».

У народних уявленнях про Долю велику роль грає день, в який народилася дитина. На Гуцульщині вважали добрим знаком, якщо народження відбулося в понеділок, вівторок, суботу; дуже хорошим днем була неділя, а народження дитини в п’ятницю, як правило, віщувало нещасне життя. На Слобожанщині вважали, що дитина, народжена в четвер, буде багатим; в неділю — кволим, в понеділок — знахарем. На Житомирському Поліссі щасливими для народження дівчаток вважали середу, п’ятницю, неділю; хлопчики особливо везучими виходили у вівторок і четвер. Понеділок у цих краях вважався вкрай невдалим днем для обох статей.
Якщо ж дитина народиться в ніч під великі свята — Різдво, Хрещення і т.д., буде калікою або недолугим. А ще треба було намагатися потрапити в потрібний час дня. Вважалося великою вдачею народитися вранці; більш-менш прихильною Доля була до народжених в полудень; а ось вечір і ніч гарантували, що проведеш життя «як у пітьмах».
Але навіть якщо ти народився опівночі понеділка, обличчям вниз і з хіповим хаєром на голові — тобто беззаперечним лузером — тебе могла врятувати ШАПКА (вона ж сорочка). Ця індульгенція спрацьовувала в будь-якому куточку України: якщо дитина народилася з плівкою на голові («сорочкою», «сальником», «чіпцем»), то це віщувало довге і благополучне життя. А на Харківщині вважали, що дитину, яка народилася «в очіпку», соціальний ліфт піднесе на вищі поверхи благоденства — він стане архієреєм.
Звичайно, з цим артефактом народжувалися лише одиниці, і доводилося обманювати долю за допомогою нехитрого трюку: загортали («приймали») дитину в звичайну батьківську сорочку — обов’язково брудну.

Як дитину назвете, так вона і попливе…

Якщо Ви пам’ятаєте, в статті про середньовіччя було відзначено, що ця епоха з великим скрипом визначало дитинство, особливо не виділяла його серед інших періодів людського життя.
А ось українці підходили до визначення різних етапів дитинства з нелюдськими ретельністю і фантазією. Можна навіть скласти великий словник назв для кожного року життя маленького українця аж до його остаточного дозрівання.
Протягом першого року дитину називали: «сьміяка», «сьміюн», «гуляка», «зіпака», «плакса», «плакуха».
Беззубих немовлят іронічно звали «дід», «дідуган», «бабуся».
Далі — більше: «зубань», «белькотун», «белькотуха», «сокотун (ха)», «воркотун (ха)», «гудун». «Сідун», «сідуха» — цього титулу удостоювалися діти, які вже могли сидіти. «Плазун» / «плазуха», «гмазуня», «лазунець» — ті, що вміли повзати. Ну а ті, що починали ходити, ставали: «дібун», «дібака», «дібуна», «дікунець», «ходун».
Діти, які намагаються говорити — «шавкотун (ха)», «щебетун (ха)». Ті, що вже розмовляли пристойніше — «цікорун (ха)».
«Німець» не мав ніякого відношення до Німеччини, це діти, які після року мовчали або говорили дуже мало, також їх дражнили «німе» або «мовчун».
Дітей, яким виповнився один рік, називали «годовичок», про нього говорили, що він «їсть першу паску».
А ось рибу, наприклад, до одного року їсти було суворо заборонено. Інакше будеш «німий як риба».
При цьому корисним засобом народні «логопеди» вважали хліб. Щоб прискорити розвиток мови у дітей, у них над головою ламали дві буханки, що спеклися в печі.

Штани — праворуч, спідниці — ліворуч

На другому році життя дітей називали «стрижак», «стрижка», «стрігунець» — це було пов’язано з ритуальним постригом — а ще: «друга паша», «друге літо», «другу паску (кутю) їсть».
Відповідно, шибеник третього року — «третяк», «третє літо», «третя паша», «пічкур», «гулячок». У цьому віці дітей починали одягати не тільки в одну сорочку, але вже в штани і шапочку (хлопчика), спідницю і хустку (дівчинку). У деяких районах Гуцульщини без одягу діти ходили до 4-5 років.
Надягання речей протилежної статі розцінювалося як трагедія для розумового і фізичного розвитку. Якщо хлопчик одягне намисто, то буде дурнуватим, якщо дівчинка надумає приміряти шапку — нормального волосся їй не бачити.
З першим одягом дитини пов’язаний ряд уявлень. Так, на Поділлі першу сорочку дитини мати одягала і на всіх наступних дітей, «щоб були одностайні, стояли один за одного». До року сорочечку дитині шили не з нового полотна, а з чогось старого (сорочки батька, матері). Коли одягали першу сорочку, то за її комір кидали ніж так, щоб він встромився в стіл або в підлогу, «щоб дитину біди не брали».
Перші штани хлопчикові намагалися зшити, сидячи на одному місці, «щоб гарбузів не волочив» (не було відмови від дівчини, коли піде свататися).
«Четвертак», «четверта паша», «четверте літо» — ясна річ, діти, яким йшов четвертий рік. Були у них і менш очевидні прізвиська: «джиґун», «метунець», «жевжик», «шмиглик».
Коли треба було назвати велику компанію дітей 2-4 років, зазвичай говорили «каша».

Півтора землекопи

З 5-6 років у назві дітей починався період профорієнтації. Найчастіше їх звали «підпасич» і «пастух».
У деяких місцях був звичай влаштовувати «бенкет» на честь закінчення дитинства, перед тим як дитина йшла в пастухи.
Збірною назвою для дітей 7-10 років був термін «габелки». Слово «габелок» означало «вироблену шкіру молочного теляти». Цим словом народна традиція натякала, що дитина до певного віку не є повністю людиною, а є істотою, близькою до світу тварин.
З початком цього віку до дітей застосовували збірну назву «виросток», «виросточок», «недоросток».
Їх дітьми, власне, не називали. Особливо прикрими (якимись зовсім вже недорозвиненими) прізвиськами обдаровували підлітків після 10 років: «підпарубок», «півпарубка»; «півдівка», «піддівка».
І тільки після досягнення повноліття дівчину називали «дівка», хлопця — «парубок» (на західноукраїнський манер — «легінь»), що означало перехід в світ дорослих.
Але це вже зовсім інша історія.

Далі буде…