Владислав Леонідович Карнацевич — історик, , публіцист, гравець і суддя інтелектуальних ігор…
Для нас головне в цій «історії» те, що він вчитель історії в старших профільних класах «Ангстрем».
У цій розмові він відверто ділиться своїм досвідом, поглядами й захопленнями, розмірковує про освіту, професію, учнів, майбутнє й себе самого.

— Отже, «історія успіху» — який розділовий знак ви б поставили після цієї фрази?
— Кома. Можливо, далі буде «або». Бо історія ще не завершена. Вона не поставлена на паузу, не закінчена — вона триває. І я не знаю, буде вона історією успіху чи ні. Але точно — ще буде.

— А якщо б не вчитель, то хто? Чи була альтернатива?
— Чесно? Вчитель — це моє. В мене ціла вчительська династія: мама, бабуся, тітка. Але я пробував себе в інших ролях. Наприклад, митним декларантом. Після історичного факультету мені здавалося, що школа — це щось безперспективне, бідне, скромне. Та через кілька років я зрозумів, що не хочу цим займатись. Я маю бути там, де мій хист.

— То Ви одразу не пішли працювати у школу?
— Були інші плани. Я писав книжки, видавався, навіть не вчителював певний час. Потім життя показало, що все це — цінний досвід, але не те, що дає мені справжнє відчуття реалізації. Бо найкраще я працюю з людьми. Зі своїми учнями.

— Чули, що ви маєте стосунок до «Що? Де? Коли?»
— Не просто маю — живу цим. Я понад 30 років граю в інтелектуальні ігри. Організовував турніри, писав питання, судив, вів заходи. Зараз наша команда щотижня бере участь у чемпіонатах в онлайні. Це — частина мого інтелектуального життя, де я можу бути гравцем, автором, ведучим — ким завгодно.

— Якщо уявити, що ліцей «Ангстрем» — це будівля, який напис мав би бути над входом?
— «Розуміємо — і не брешемо». Без пафосу, але з гідністю.


— А на дверях вашого кабінету історії? — «Не лякайся — це буде цікаво». Мабуть, ще й додати: «І з гумором!»

— Часто говорять, що історія — не наука. Що скажете на це?
— Це радянський спадок. Тоді гуманітарні науки використовувалися для обслуговування ідеології. Але справжня історія — це наука. З джерелами, дослідженнями, методикою. Так, у школі ми працюємо з готовим матеріалом. Але і в фізиці в школі ніхто не відкриває закони природи з нуля — учні теж отримують уже перевірені знання.

— Ви готуєте учнів до НМТ. Як це виглядає?
— Щотижня — два вебінари для 11 класу. Всі теми підпорядковані одній меті: підготувати дитину до реального іспиту. Це як у тій книзі Даг Лємова — все, що робиш, має вести до мети. А в нас вона очевидна: НМТ. Так, я можу говорити про Гітлера чи Наполеона, але якщо це не буде у програмі — на іспиті не спитають.

— Ви також викладали для молодих вчителів?
— Так, деякий час я працював із вчителями післядипломної освіти. І завжди говорив одне: не чекайте, що професія дасть усе одразу. Але вона точно дає шанс на розвиток. Якщо ви вчитеся, працюєте, ростете — ви будете потрібні. Це репутація. Вона працює. І бережіть себе. Бо вигорілий вчитель не навчить любові до знання.

—Ваші улюблені історики; книжки, що надихають?
— Тімоті Снайдер — його «Криваві землі» — це обов’язково для кожного українця. Тоні Джадт — глибина, європейський погляд.
З українських істориків — Ярослав Грицак, Наталія Яковенко, Владислав Гриневич та його «Неприборкане різноголосся». Ці автори дають не лише факти, а й думки, відчуття часу. А ще — Марк Солонін. Не з усім згоден, але його ясність мислення — це окрема сила.
Мені цікаві ті, хто мислить масштабно. Наприклад, Фернан Бродель. Це — історія в цивілізаційному масштабі.Так само, як і в Кундери, який, здається, теж вивчав історію, — його “Нестерпна легкість буття” про одне, а водночас — про все. Джордж Орвелл — це теж про масштаб, але вже через страх.
Але я не лише про книжки — для мене музика та кіно теж частина культури. Наприклад, фільм “Гаттака”.

— Хотіли б Ви бути учнем у самого себе?
— Напевно, так. Я знаю свої сильні й слабкі сторони. Наприклад, я дуже захоплююся розповідями. Можу говорити довго, натхненно, щиро. Але знаю, що треба частіше давати слово учням, зупинятись, створювати більше інтерактиву. Це — виклик самому собі.

— А ідеальний учень — це…?
— Той, хто розуміє мої жарти. Насправді — той, хто уважний, небайдужий, готовий думати. Не обов’язково найуспішніший. Але точно не хам і не пасивний спостерігач.

— А вчитель ідеальний?
— Людина, яка не зневажає учня. Яка знає предмет і вміє говорити з дітьми, враховуючи їхні інтереси. І має почуття гумору. Без нього — ну як у класі працювати?