Учитель дистанційної школи! Та кого обходить, як він одягнений, як розмовляє, чи добрі у нього очі й чи чарівна усмішка? А тим паче, хіба не байдуже, як він там любить відпочивати і які страви споживати відпочиваючи; під яку музику йому мріється найкраще чи якою книгою він планує насолодитися перед сном?
А хіба не цікаво дізнатися, хто ця людина, що допомагає відкривати двері до нового, невідомого, до світу знань, та ще й дистанційно?
Ми вирішили скоротити дистанцію між формальною посадою викладача та живою людиною.
Усім відома ідіома «диявол ховається в сирі», чи то «диявол криється в дрібницях». Вона бере початок в іншій фразі — «Бог у дрібницях» чи «добрий Бог в деталях».
У серії інтерв’ю # ОСОБИСТАСПРАВА ми будемо знайомити нашу громадськість із тими милими «деталями», що й роблять кожного з наших вчителів богом свого предмета.

#ОсобистаСправа

Космічна рок-музика, кінематограф з елементами абсурду та найдобріша література, будь-коли написана в близькому космосі. А, так, і все це на березі моря. Верхи на лижах. Цей бездоганний набір безнадійного романтика був виявлений нами в ході розмови з невиправною мрійницею Школи Ангстрем. Викладачкою української мови та зарубіжної літератури — Іриною Щетинською.

— ІСТОРІЯ УСПІХУ (далі поставте найбільш доречний розділовий знак: двокрапка, тире, знак питання, знак оклику, три крапки — залежно від того, як Ви самі ставитеся до своєї кар’єри вчителя).

— Є такий знак подиву «?!» Або краще навпаки — «!?» Так, те, що я роблю, — це однозначно успіх, тобто «!». Але я ніколи не думала, що мені це сподобається, і те, що це сталося, для мене досі є дивом, тобто «?».

— Прокидаючись уранці, з яким почуттям чи емоцією Ви подумки вимовляєте фразу «Ах, так, я ж — УЧИТЕЛЬКА!».

— Я не пам’ятаю про це, коли прокидаюся. Спочатку я намагаюся пригадати, хто я і де в цій хаті кава. Ну а потім уже, зорієнтувавшись у часі та просторі, — так! Відчуваю відверте задоволення! Це для мене ідеальна робота. Пощастило!
Здається, що багато вчителів, а надто вчителів-філологів, стають із часом меланхолійними, тотально журливими, мовби скривдженими. Довічні «лицарі сумного образу». Купа зошитів, безкінечні тексти, де «многабукав», та ще й не дуже красивих букав, це дійсно каторга, не робота. Так і є. Якщо…
Робота вчителя для мене чимось подібна до роботи акторської. Уявіть собі актора, якому не подобається те, що він робить — це ж суцільний жах! І для нього, і для глядача. Якщо вчитель, як і актор, не отримує задоволення саме цієї миті, на сцені — тут і зараз — то в цьому немає сенсу й нема на то ради. Це як плейбек-театр, де актори грають історії глядачів, тобто «повертають» їх глядачеві. Щось схоже відбувається і в школі — постійний обмін емоціями, настроєм, почуттями, репліками між учителем та учнями.

— …а потім кілька хвилин по тому згадуєте, що ви ще й учителька Дистанційна! Відчуваєте різницю? Можете описати ці відчуття?

— Власне, я не знаю чи змогла би працювати вчителькою в «живій» школі. Уявляю собі в класі 30-40 дітей, вони на цій моїй, так би мовити, «виставі» опинилися випадково, чи ще гірше — примусово, а треба щось робити, грати до кінця… Гадаю, це дуже важко. Не впевнена, чи впоралася б.
Мені більше підходить саме дистанційна форма, адже людина я доволі таки загальмована. Тому вельми зручно, спілкуючись з учнями, мати оцей маленький люфт у часі. Час ніби теж трохи загальмовується, щоб я з нього не випадала! Я формулюю думки якраз зі швидкістю набору на клавіатурі. От завдяки роботі, до речі, навчилася набагато швидше друкувати, тепер і думаю скоріше! Тому, сидячи по інший бік монітора, я почуваюся у своїй тарілці. Як виявилося, для мене є більш природним саме такий спосіб навчання. Щоб устигати зосередитися. Тож недарма я опинилася саме тут!

— Якби Ви не стали вчителькою, то, прокидаючись, яку фразу подумки вимовляли б: “Ах, та я ж — балерина, або… Ах, та я ж — слухачка пармезану… або… Простіше кажучи, ким би Ви стали, якщо не вчителькою? Чи, бува, не акторкою?

— Ні. Точно ні. Але так… Суперечить сама собі — так і запишіть! Я колись намагалася, навіть три роки вчилася на акторсько-режисерському факультеті. Потім зрозуміла, що театр саме як професія — це не моє. Хоча цей досвід на мене дуже вплинув світоглядно.
А читаю книжки я майже все своє свідоме життя і вже з середньої школи підозрювала, що нас ніщо не розлучить із ними. Філологія як діагноз. Люблю слова.

Аліса по той бік Дзеркала

— Який девіз, речівку чи слоган Ви б хотіли бачити на вході (нехай навіть віртуальному) до Школи Ангстрем? Що б Вас надихало найбільше й змушувало щодуху «бігти» на роботу?

— «ГРА ПОЧИНАЄТЬСЯ! Три, два, один…» Школа — це перш за все гра. Гра — у широкому сенсі. Вона може бути легкою, складною, різною. Але обов’язково цікавою. І добровільною, бо інакше перестає бути грою. І звісно, кожна гра має свої правила, яких мають дотримуватися всі гравці. Гра в одні ворота не є грою, так? А ще це в сенсі акторської гри. Треба робити все так, щоб тобі казали «вірю!»

— А яке гасло Ви повісили б на двері свого класу (нехай навіть і віртуального)?

— Мабуть, щось на кшталт «Stay hungry. Stay foolish.» Зараз усі цитують Джобса. Але що ж поробиш, якщо він так збіса влучно сказав! Лишайся голодним, спраглим до всього нового! А ще трохи причмеленим, придуркуватим. Бо інакше затвердієш, скам’янієш і обернешся красивим барельєфом на власній могильній плиті. Або ж страхітливою комахою.

— Перед тим як «зайти» до школи, класу, Ви можете відповісти на таке питання «Що я тут роблю і хто всі ці люди»? Виходячи з класу: «Що я тут зробила і … хто всі ці люди?»

— Хоч я й дистанційна вчителька, я «бачу» конкретну дитину. І коли пишу тести чи завдання, я добре її собі уявляю. І це не бездоганна дитина. Вона не дуже старанна, часом не надто уважна, то біжить попереду паротяга, то задивляється у вікно на пташку. При нагоді десь може трохи змахлювати. Але це справжня жива дитина, яка захоплюється, якщо завдання дійсно цікаве, яка зробить набагато більше, ніж треба для оцінки, коли зачеплено її особисті, важливі для неї речі. Це ж стосується так само й підлітків, та й, зрештою, і дорослих! Я добре усвідомлюю свої вади, свою недовершеність і частково(!) переношу їх на уявного учня. А ще — просто ділюся з ним тими класними речами, що подобаються мені, що захоплюють мене.
Головне, — порозумітися на тому, які речі є живими, а які — мертвими. «Мертве», те, що мені самій не подобається, я не буду пхати дітям і робити вигляд, що це — супер і прикольно. Коли людина тобі довіряє, це ніби куля в спину.

— Що Ви любите в Школі, а що Школа любить у Вас?

— Дистанційність, як і було сказано. Свобода! Дякую дирекції, що не тримає мене на короткому повідку й надає можливість навчати так, як я вважаю за потрібне. Подобається те, що Школа мені довіряє. Люблю учнів — вони чудові, вони сприймають жарти, розуміють натяки, а часом улаштовують мені справжні сюрпризи, тоді бідолашна пані вчителька сидить, приголомшена, і лише хапає ротом повітря.

— Але ж ви самі казали «і дрібка нахабства»! — Але ж я казала — дрібка! — Ну… «дрібка» — це не дуже точна одиниця виміру… Або: — Одне речення — це ж зовсім мало! — Але ж ви писали «дуууже коротко»! Де?.. Ну так… дійсно, так і написано, молодець, блискуче впорався із завданням, знімаю капелюха!
Наші діти вміють вразити! Мені подобається, що вони «дикі», «нелякані», що вони ростуть на волі. Подобається спостерігати, як вони поступово стають такими, якщо було по-іншому.
Школа, імовірно, може любити мене як людину, що робить свою справу настільки добре, наскільки вміє. Дітям, схоже, подобаються мої завдання, я бачу це, коли перевіряю роботи. Бачу, що людина отримувала задоволення, пишучи цей текст чи знімаючи це відео. Зі мною доволі легко спілкуватися, порозумітися, принаймні я на це дуже сподіваюся! Я дуже ціную свою свободу, тому і їхню свободу також, намагаюся не тиснути, давати можливість обирати.

Висвячення у філологи на місці колишнього театрального інституту

— Чому б здивувалися Ваші учні, побачивши Вас поза стінами школи? Наприклад, грації, з якою Ви гарцюєте на коні? Віртуозності гри на бас-домрі в народному оркестрі? Божественному запаху пиріжків, які Ви печете? Розкажіть про своє улюблене заняття, захоплення.

— Гарцюю на бас-домрі?.. Нічого подібного я не роблю! У мене немає постійного гобі. Як це не дивно. Може, це й недобре, хтозна! Я люблю ковзани й лижі, але сто років на них не катался. Люблю плавати, але тільки в морі, тому роблю це лише влітку. Кілька років поспіль вирощувала квіти, первоцвіти та хризантеми, перші й останні, бо вони тішать найбільше. Зараз їх покинула, ростуть — як самі знають. Колись трохи малювала акварелі, але тепер навіть не пам’ятаю, де ті малюнки. Моє основне заняття зараз є моїм гобі. Поки що так. Але до ковзанів варто придивитися пильніше!

— Як може стати в пригоді Ваш предмет на безлюдному острові? У відкритому космосі? (Викладачі фізкультури, ОБЖ і праці радісно потирають руки).

— Що найбільше стане в пригоді людині на безлюдному острові?
Книга про Робінзона, прочитана в дитинстві! Звісно, що так! «Володар мух» теж, до речі, не буде зайвим. Чисто про всяк випадок. Це якщо острів виявиться не таким уже й безлюдним. А до речі, перше, що зробили американські астронавти, коли прилетіли на орбіту Місяця, почали вголос читати. Біблію.
Мій предмет найголовніший, бо ми люди. Без нього людина — чи то на острові, чи то в космосі, хоч вона й буде нагодована та одягнена, — перестане буде людиною. Ось тоді і острів, і космос стануть таки дійсно «безлюдними».

— Ви б хотіли бути ученицею в самої себе? Що б Ви порадили собі як учениця?

— Учителька, звісно, трохи теє… дивакувата, але мені завжди такі подобалися. Мені б, гадаю, підійшло! Собі порадила би бути більш організованою, уміти вчасно зупинятися, правильно розподіляти час. Щоб устигати робити головні речі, перевіряти швидко роботи. Мені завжди було важко дописати курсову, вичерпати тему й поставити крапку. Адже всього прекрасного так багато, що важко зупинитися… Рятує, до речі, що тут я маю відчуття, що це все — не остаточна редакція. Що можу весь час покращувати й змінювати. Це дуже важливо, бо трохи виправдовує в моїх очах недосконалі уроки й дає змогу рухатися далі. Як учениця порадила б собі робити більше тестів-квестів і частіше влаштовувати різдвяні розпродажі!

— Що означає людина — освічена?

— Це, по-перше, людина, що читає книжки. Як би це банально не звучало. Бо людина, уважна до слів, до мови, починає розуміти процеси буття набагато раніше. Саме з цього випливає дуже багато речей: і в логіці, і в критичному мисленні, і навіть в емоціях. Якщо ти уважно ставишся до слів, відтінків їхніх значень, до контекстів та підтекстів, то багатше сприймаєш життя, відчуваєш нюанси будь-чого, будь-якої людської діяльності. Часто книжки мають не лише сюжет зовнішній, поверховий, а ще внутрішній — той, що насправді всім рухає. Мова, література надають нам ключі та відмички до всього справжнього, глибинного, навчають бачити «фізичний зміст» усіх речей нашого світу.
Освіту я сприймаю, перш за все, як шлях, що ним цікаво йти. В освіченої людини повинно бути відчуття безкінечної дороги, що вона весь час в русі, що світ чекає на неї!

— Яку книгу і чому Ви б нізащо не порадили своїм учням (фільм, картину, щось ще з царини мистецтва)?

— Я не пораджу «Брати Лев’яче серце» Астрід Ліндґрен. Не пораджу тим, у кого не дістане сил піти далі двох сторінок. А ось той, хто витримає вступ, відкриє для себе одну з найдивовижніших та найзворушливіших книжок світової дитячої літератури. Але треба бути готовим до нелегкої «душевної роботи».
А те, що я не буду рекомендувати на повному серйозі — це все те, що необґрунтовано експлуатує жорстокість, страждання та насильство. Приклад з української літератури — той самий «Федько-халамидник» Винниченка. Незважаючи на високий художній рівень тощо. Ця книжка взагалі писалася не для дітей, ніякого катарсису від неї не відбувається. Легко вразити читача-глядача стражданнями дитини чи тварини, легко маніпулювати емоціями за допомогою брутальних речей. Це дешевий прийом.

— Яку книгу Ви б перечитали, а фільм переглянули? Чому Вам не шкода на це витратити час ще раз?

— Останнім часом, коли хочу щось почитати просто для задоволення, читаю Пратчетта, його багато, ще надовго вистачить! А, наприклад, «Моя сім’я та інші звірі» Даррелла — це для мене не просто улюблена книга, а ще й справжня службова література, настільна книга, яку використовую часто-густо для різних завдань. Часом просто розгортаю на будь-якій сторінці «Алісу в Задзеркаллі» Керролла і вже не можу відірватись.
З останнього, що читала, сподобалася чудово оформлена книга Тані Малярчук «Mox Nox» — гарне підліткове фентезі, цікаве, дотепне.
Моя любов — п’єса (а також фільм) «Розенкранц і Гільденстерн мертві» сера Тома Стоппарда. Там ще й акторський склад неймовірний! Його я час від часу переглядаю. Люблю, коли щось міститься у чомусь: книга в книзі, п’єса в п’єсі… коли мерехтить алюзіями й сенсами.

— Хто б що не говорив, але дурні питання все ж бувають. І ось одне з них: Чи змогли б Ви описати портрет ідеального учня?

— Не таке вже воно й тупе, це питання… Ми про це вже трохи говорили. Власне, головне — щоб дитина була не затуркана, не залякана. Не боялася бути собою. Це основне завдання школи, як на мене, не вбити в дитині дитину, не вбити в дитині людину. «Не напортач!» Як у лікарів. І наступний крок — щоб дитині хотілося бути найкращим собою, оце, мабуть, моя надмета. А ще в цій справі дуже бажано, щоби поруч була гарна родина, яка забезпечує сприятливий простір. Свідомі батьки, люди самостійні, відповідальні та мужні, готові поступитися своїм часом задля розвитку дитини. Батьки, які розуміють, чого вони хочуть, або принаймні чого в жодному разі не хочуть. Тому далеко ходити не треба — саме такі «ідеальні» учні й батьки складають більшість у нашій Школі.

— Учитель не має права…

— Ставити хрест на учні. Ніколи! Завжди треба очікувати, що цього разу вийде. Він прокинеться, захоче, зробить, зацікавиться. Бо таке дійсно трапляється. До цього неможливо звикнути, це завжди є справжнім дивом.
А ще вчитель має вміти визнавати помилки й уміти вибачатися.
Не можна порушувати правила гри, не можна шахраювати. Діти, до речі, усе чудово бачать і розуміють. Ніхто нічого не скаже, але довіри вже не буде. А значить, не буде й справжнього навчання. Бо справжнє навчання — це не передача інформації, це завжди стосунки. Відомо, що діти нічого не навчаться від учителя, якого не люблять.

— «…А то будеш все життя ключі подавати». Могли б Ви розпочати цю фразу з відомого анекдоту у вигляді поради молодому вчителю?

— Довіряй собі, довіряй своїм відчуттям. Не бійся! Грай чесно!
І не дуже грузи людей своїм бекґраундом. Є така англійська телеведуча, яка перед виходом на камери підкидає льодяника й намагається спіймати його ротом. Щоб увімкнутися. Чи то перемкнутися. Не тягти до людей весь мотлох зі свого щоденного життя. Щоб спіймати відчуття легкості. Тож раджу перед тим, як щось робити, «зловити свого льодяника».

— Улюблена страва?

— Молоко з полуницями, тостики з маслом, піца… даремно ви це запитали…

— Улюблена музика?

— Переважно з минулого тисячоріччя: «We don’t need no education» «Pink Floyd’a», «The man who sold the world» Девіда Бові (та й Кобейна теж), «People are strange» — «The Doors»… А, ну так, звісно, «Один в каное» із сучасного.

— І, нарешті, головне питання, заради якого ця розмова починалася! Про що ми забули спитати?

— До якого з гуртожиткiв Гогвортсу належите?
— Перейшла до Грифіндору з Рейвенклову.