Мухи окремо, дiти окремо
Що може статися з дітьми, якщо їм надати повну свободу, надовго залишити без нагляду дорослих, наприклад, закинути на безлюдний острів? Ну, хто ж не знає цю історію! Роман «Володар мух» Вільяма Голдінга — «життєва» розповідь про те, як під тиском надзвичайних обставин гострі ікла й довгі кігті відростають навіть у «білих і пухнастих»…
…Той, хто любить метеликів і цукрову вату раптом перетворюється на «дикого і некерованого», саджає на палю свинячі голови і виявляє в собі задатки піроманіяка.
Цей твір ось уже багато десятиліть розглядають на повному серйозі як «чесний», «правдивий» і беззаперечний вердикт людській природі. На ідеях «Володаря мух» ще й досі майже повністю побудована не тільки педагогіка, а й значна частина наших уявлень про дітей загалом.
Нідерландський письменник і журналіст Рутгер Брегман, збираючи матеріали для своєї книги Humankind A Hopeful History про переоцінку природи людей як істот егоїстичних і цинічних, поставив собі за мету знайти хоча б один реальний приклад, який був би близький до історії Голдінга за умовами. І він таки знайшов його!
Протягом століть західна культура була пронизана ідеєю, що люди — істоти егоїстичні. Цей цинічний образ людства був проголошений у фільмах і романах, підручниках історії та наукових дослідженнях. Але за останні 20 років відбулося щось незвичайне. Антропологи й соціологи знаходять усе більше доказів на користь зворотної точки зору. Коли я почав писати книгу про цей більш обнадійливий погляд, я знав, що є одна історія, без якої мені ніяк не обійтися.
Унаслідок авіакатастрофи група хлопчиків з військової школи опиняється на безлюдному острові. Збулася мрія будь-якого середньостатистичного підлітка: ні тобі уроків, ні тобі нотацій від дорослих, їж-пий що хочеш, нарешті можна перестати чистити зуби й вмиватися. Усе б нічого, але, виявляється, «їж-пий» спочатку треба відловити, зібрати або збити з пальми, спати під дощем на голому піску — це не варіант, бавитися двадцять чотири години на добу набридає, та й безсистемне існування врешті-решт себе не виправдовує. Треба віддати їм належне — початкові організаційні моменти були приведені в дію: керівництво в ході загального голосування вибрано, план організаційних зборів позначений, велике багаття запалено, дислокація свині для вилову виявлена. Але хлопці — таки хлопці! Почалося бродіння в умах керівного складу, що призвело до деградації серед громади, незапланованих міжусобиць і подальшої неминучої катастрофи.
Англійський шкільний учитель Вільям Голдінг вигадав цю історію в 1951 році. «Володар мух» продаватиметься десятками мільйонів примірників, він перекладений на більш ніж 30 мовами і буде визнаний класикою 20-го століття.
Уперше я прочитав роман в підлітковому віці й жодної миті не сумнівався в порочності людської природи, так «реалістично» розкритій Ґолдінґом. З цією впевненістю, як і мільйони інших читачів, я жив до тих пір, поки не почав заглиблюватися в біографію автора. Я дізнався, яким нещасним він був: алкоголіком, схильним до депресії. «Я завжди розумів нацистів, — зізнався Голдінг, — тому що я по натурі такий». І саме виходячи «частково з цього сумного самопізнання» він і написав свого «Володаря».
І ось я почав шукати відповіді на запитання: хто-небудь коли-небудь вивчав, що будуть робити справжні діти, якщо вони залишаться самі на безлюдному острові? Так почалися мої пошуки справжнього Володаря мух. Понишпоривши деякий час в Інтернеті, я натрапив на один блог, у якому розповідалася захоплива історія: «Одного разу, в 1977 році, шість хлопчиків вирушили на риболовлю з Тонга … Через сильний шторм хлопчики опинилися на безлюдному острові. Перше, що вони роблять — уклали мирну угоду, щоб ніколи не сваритися…».
Посилання на 1977 рік виявилося помилкою. У випуску австралійської газети «Ера» від 6 жовтня 1966 на мене вискочив заголовок: «Sunday showing for Tongan castaways». Історія стосувалася шести хлопців, яких знайшли на скелястому острівці на південь від Тонга, острівної групи в Тихому океані. Хлопчики були врятовані австралійським капітаном після того, як понад рік перебували на острові Ата. Згідно зі статтею, капітану навіть виділили телевізійну групу, щоб зняти реконструкцію пригод хлопчиків.
Мене переповнювали питання: чи живі ще хлопчики, чи можу я знайти телевізійні зйомки? Головна зачіпка, яка у мене була — ім’я капітана — Пітер Ворнер. Його пошуки незабаром увінчалися вдалою знахідкою: у крихітній місцевій газеті з Маккея (Австралія) я натрапив на замітку про 50-річну дружбу двох приятелів. Поруч була надрукована невелика фотографія усміхнених чоловіків. Старшому — 83 роки, наймолодшому — 67 років. Їхні імена? Пітер Ворнер і Мано Тота. І де вони зустрілися? На безлюдному острові!
Ми з дружиною орендували автомобіль в Брісбені і приблизно за три години прибули до пункту призначення: місце в глушині, яке навіть не було позначено на Google Maps. І ось він перед нами — чоловік, який 50 років тому врятував шістьох хлопчиків, капітан Пітер Уорнер.
«Мано, якому тоді було 15 років, а зараз — 70, сказав нам, що справжня історія Володаря мух почалася в червні 1965 року. Головними героями стали шестеро — Сіон, Стівен, Коло, Девід, Люк і Мано — всі учні суворої католицької школи-інтернату у Нукуалофі. Найстаршому було 16, молодшому — 13, їх всіх об’єднувала безпросвітна нудьга. Тому вони запланували втечу на острів Фіджі, в 500 милях від Тонґа, або й навіть до Нової Зеландії! Ось тільки одна заковика — ніхто не мав човна. Тому вони вирішили „позичити“, тобто викрасти, його в рибалки Таніели Ухіли. Хлопцям знадобилось зовсім трохи часу, щоб підготуватися до подорожі. Два мішки з бананами, кілька кокосових горіхів і невеличкий газовий пальник — от і весь нехитрий запас для мандрівки. Жодному з них не спало на думку взяти карту, не кажучи вже про компас.»
Ніхто не помітив, як маленьке суденце покинуло гавань того вечора. Небо було бездоганно ясним, тільки легкий вітерець спроквола шарпав коливав морську гладінь. Тієї ночі хлопчики припустилися серйозної помилки — вони заснули. За кілька годин вони прокинулися серед штормового океану в непроглядній темряві. Підняли вітрило — вітер розірвав його на шматки. Слідом зламалося кермо. «Ми дрейфували вісім днів, — згадує Мано — без їжі, без води.» Хлопчики намагалися ловити рибу, їм вдалося зібрати трохи дощової води у видовбаних кокосових шкаралупах і розділити її порівну між усіма, роблячи один ковток вранці, а другий — ввечері.
Потім, на восьмий день, вони побачили маленький острів — це був зовсім не тропічний рай з пальмами та піщаними пляжами, а величезна скеля, яка виступала з океану на тисячу футів.
Діти домовилися працювати в командах по двоє суворо за графіком: хто в саду, хто на кухні, хто біля багаття. Не обходилося і без сварок, але вони швидко закінчувалися примиренням.
Кожен день починався і закінчувався піснею і молитвою. Коло виготовив імпровізовану гітару з корчі, половин кокосової шкаралупи і шести сталевих дротів, врятованих після катастрофи. Цей інструмент потім зберігав у себе Пітер Ворнер, часом граючи, щоб підняти настрій.
Літо видалося сухе, майже без дощів, і пацанам довелося суворо стежити за витратою запасів води. Все розподілялося порівну. Вони навіть намагалися побудувати пліт, але він розвалився при березі в прибої.
Мабуть, найгіршим з випробувань стало падіння Стівена з обриву. Він вижив, але зламав ногу. Хлопчики спустилися за ним, дотягли до табору, а потім наклали на ногу шину з палок та листя. І їм вдалося виходити свого друга.
Спочатку вони харчувалися рибою, кокосовими горіхами, ловили практично ручних птахів, збирали яйця. Пізніше, діставшись до вершини острова, хлопці побачили стародавній вулканічний кратер, де люди жили століття тому. Там хлопчики виявили дике таро (тропічний картопля), банани і курей! Вони продовжували розмножуватися через 100 років після відходу останніх тонганців.
Порятунок прийшов у неділю 11 вересня 1966 року.
«У наші дні острів Ата вважається нежилим. Але «на той час, як ми прибули, — писав капітан Ворнер у своїх мемуарах, — хлопчики створили невелику комуну із садом, видовбаними стовбурами дерев для зберігання дощової води, гімназіумом з дивними гантелями і тренажером, майданчиком для бадмінтону, пташником — і все це було створено за допомогою леза старого ножа, рішучості та дисципліни ». При цьому учасники реальної версії «Володаря мух» підтримували вогонь сигнального багаття більше року!
Проходячи повз острів Ата взимку 1966, Пітер Ворнер заглянув в бінокль і побачив обгорілі плями на зелених скелях. Потім він побачив хлопчика. Голого. Волосся до плечей. Ця дика істота зістрибнула зі скелі у воду. Слідом за ним висипала ще зграйка волаючих дітей. Перший хлопчик, діставшись до човна, крикнув ідеальною англійськю: «Мене звуть Стівен! Нас шестеро і ми вважаємо, що пробули тут уже 15 місяців».
Хлопчики, які опинилися на борту, стверджували, що вони були учнями школи-інтернату в Нукуалофі, столиці Тонґа. Утомившись від шкільної їжі, вони вирішили порибалити на човні й потрапили в шторм.
«Усяке може бути» — подумав Пітер і зателефонував в Нукуалофу:
— У мене тут шестеро дітей, — сказав він оператору.
— Зачекайте, — прийшла коротка відповідь.
Через 20 виснажливих хвилин оператор плаксивим голосом вимовив:
— Ви знайшли їх! Цих хлопчиків ми вже офіційно поховали. Якщо це вони, це ДИВО!
Пізніше місцевий лікар висловив здивування з приводу їхньої м’язистої статури і зауважив, що нога Стівена прекрасно зрослася.
Власне, все — гепі енд… Але на цьому пригоди хлопчиків не закінчилися — їх заарештувала поліція й запроторила до в’язниці. Справа в тому, що пан Таніела Ухіла, чий вітрильний човен «позичили» хлопчики 15 місяців тому, висунув проти них обвинувачення в крадіжці.
На щастя для хлопчиків, Пітер придумав план їхнього порятунку. Йому спало на думку, що ця робінзонада могла б стати ідеальним голлівудським матеріалом. Завдяки своїм зв’язкам Пітер вийшов на 7-й канал Сіднейського телебачення і домовився про зйомки фільму. У рахунок майбутніх гонорарів Пітер заплатив містеру Ухилу 150 фунтів за його старий човен і звільнив хлопчиків. Фільм так і залишився в архівах. Зате капітана Ворнера проголосили національним героєм Тонга, а за порятунок шістьох підданих король Тауфанахау Тупо IV дозволив йому вилов омарів і риби в місцевих водах. Капітан, в свою чергу, подарував хлопчикам можливість побачити світ за межами Тонґа — найняв їх матросами до екіпажу свого нового рибальського судна.
Вільям Голдінг писав свою від початку до кінця вигадану історію, як алегоричну пародію. І взагалі-то до свого дітища ставився не дуже серйозно, а зароблені на ньому гроші розглядав як щось, рівнозначне «виграшу в Монополію». Так може, прийшов час розповісти іншу історію — про Справжній Володарі Мух — історію про дружбу і вірність; про те, що свобода — це не вседозволеність, а контроль і пресинг — це ще не виховання.
Матеріал підготовлений на основі статті «The real Lord of the Flies: what happened when six boys were shipwrecked for 15 months», опублікованій «The Guardian» 9 травня 2020 р.
